Я там на мить, в єдину мить,

Блукаю в пращурів по долі.

Де Україна мертво спить,

В темниці ворогів в неволі.

 

І крики, лиходійні крики,

Гартують галас навкруги.

Чи люди там, чи звірі дикі,

Чи, мабуть, німці вороги?

 

А голод діточок з’їдає,

Та як можливо це терпіти,

Коли не винне помирає,

І те не винне – власні діти?

 

А замість сліз, кроваве море,

Прямує до розп’яття літ.

Де світ не світ, а чорне горе,

В кайданах душі, в серцях лід.

 

-« Матусю, хліба дай шматочок,

Бо померати при тобі ».

А у матусі ще п’ять дочок,

Яких побачила в труні.

 

Та не в труні їх поховають,

А десь в подвір’ї, чи з’їдять?

Де взяли м’ясо не спитають,

Щоб легше було померать.

 

-« Творець, я хочу запитати,

Чому молитву відкидав,

На волю ставив смертні грати

Й той час для диявола віддав»?

 

Вірш присвячується пам’яті Голодомору в Україні!

Київ, 2006 рік